Розстріляний з’їзд кобзарів - Ukraine3m

Розстріляний з’їзд кобзарів

Унікальним явищем, яке зародилося в Запоріжській Січі й не мало аналогів у світовій історіїї, було кобзарство. В своїх піснях та думах кобзарі пробуджували і розвивали українську національні свідомість, оспівували героїв визвольних змагань, підіймали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та національно-релігійного гніту.

Це, звичайно, не могло подобатися Сталіну, в якого була страшна ненависть до всього, що вирізняло українців як окремий етнос від інших пригноблених народів імперії. Та якщо українську мову та українську пісню на перших порах свого панування комуна ще якось терпіла, то носії українського героїчного епосу були приречені. І вже з перших днів утвердження на Великій Україні радянської влади більшовики влаштовують справжні лови на сліпих і немічних народних співців й розстрілюють їх на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі гинуть від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920-го — Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. А скільки їх, безіменних, безпаспортних, полягло під червонокозацькими шаблями, червоноармійськими та міліцейськими кулями, знає один лише Господь Бог…

І навіть такими страшними діяннями кобзарську проблему більшовики не змогли розв’язати — надто багато було тоді в Україні кобзарів, яких дуже любили та поважали люди. І ЦК ВКП(б) вирішує змінити тактику — «спускає» на місця аж чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти — М. Л.), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Тепер кобзарів уже не розстрілювали на місці, як раніше, їх зачиняли в холодній, не даючи їсти-пити, а інструменти знищували.

Також проти кобзарів була розгорнута широка інформаційна кампанія. Тогочасні газети зарясніли заголовками: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!». Народові, який споконвіку кохався в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язують не лише «кудєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна», «кудєсніцу-домру» і «кудєсніцу-балалайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти їх не сотнями, а мільйонами!

Та й це не допомогло. Тож було прийнято рішення зібрати з’їзд кобзарів. І так, за багатьма свідченнями, взимку 1934–1935 р. у Харкові відбувся так званий кобзарський з’їзд. На з’їзд, до Харківського оперного театру, прибуло понад 300 осіб. Цинічно їх арештували, загнали у машини і вивезли за місто.

За одними даними, кобзарів розстріляли біля села Куряжанка, за іншими – біля Козацької Лопані. Біля Куряжанки під час польових досліджень і було знайдено поховання майже 200 кобзарів.

Відомий композитор Дмитро Шостакович у книзі “Заповіт: спогади Шостаковича” згадує: “У середині 30-х років було проголошено Перший Всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів, і всі народні співці змушені були разом зібратися і дискутувати своє майбутнє… Вони приїхали з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми – живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось… майже всі ці жалібні співці були вбиті”.

Одні джерела наводять цифру понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу – 337. Відомо, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників – до початку Другої світової війни в Україні не залишилося нікого.

Шукати згадку про цей з’їзд в радянській пресі — марна справа. Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії: енкаведисти-кадебісти сліди своїх злочинів замітати вміли. 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам «от Москвы до самых до окраин» спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати наші «доблесні» органи. І все ж правда про розстріляний з’їзд кобзарів та лірників уперто постає з попелу забуття.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *