Слобожанщина – козацька земля - Ukraine3m

Слобожанщина – козацька земля

«Харьков, Луганск, Донецк, Херсон, Николаев, Одесса не входили в состав Украины в царские времена. Они были переданы в 20-е годы советским правительством. Зачем они это сделали? Бог их знает. Потом по разным причинам эти территории ушли, а народ-то там остался», – наголосив нещодавно президент РФ В. Путін.

Чому і як само Україні були передані вищеназвані міста, а також – якою насправді була козацька Слобідська Україна нам розказав один з провідних науковців-дослідників історії Слобідської України, доктор історичних наук, професор, зав. кафедрою українознавства «Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна» Д. М. Чорний.

Коли у другій половині 17 століття на територію Дикого Поля, майбутньої Слобожанщини, прийшло п’ять українських козацьких полків, вони мимоволі почали відігравати роль такого собі «бар’єра безпеки» поміж московською державою і татарами. Саме тому Москва у той час підтримала право українських козаків заселяти Дике Поле, яке тоді фактично було «нічиєю територією» без постійного населення. Крім іншого, московська держава гарантувала українським полкам та сотням Слобожанщини, що буде підтримувати їх звичаєві норми права, які українські козаки принесли на цю землю.

Але 1765 року козацький полковий устрій на Слобожанщині був скасований, царський уряд створив у ній Слобідсько-Українську губернію Російської імперії. Її основу склали ті самі українські полки, що дали життя Слобожанщині: Харківський, Охтирський, Ізюмський, Сумський та Острогозький. Щоправда, тоді вони де-юре козацькими вже не були – упродовж 1763-1764 років московська влада зробила їх регулярними гусарськими полками, перетворивши «розчерком пера» козаків на гусар та уланів.

Не треба думати, що таке перетворення пройшло гладко та безболісно. Ліквідація козацького полково-сотенного устрою нищила звичні для українських козаків права та свободи, тому 1764 року на Слобідській Україні виникли протестні настрої – мирні, але рішучі. Полковник Ізюмського козацького полку Федір Краснокутський і деякі старшини Харківського полку виступили з пропозицією подати цариці колективну петицію проти нововведень, противних духу козацькому. Але більша частина старшини, «обласкана» урядом, побоялася втратить свої привілеї, статки та чини і не підтримала ізюмського полковника. Як писав Дмитро Багалій: «Коли прийшлося боронити свої права, усі занедужали, бо добре знали, що цариця Катерина вже вирішила судьбу України».

Московська влада, дізнавшися про намір козаків, звинуватила їх у заколоті та заарештувала. Краснокутського позбавили маєтку, відібрали полковничий чин та заслали до Казані. Над старшинами, що пішли за ізюмським полковником, влаштували екзекуцію з биттям батогами, що було для козаків вкрай принизливим покаранням.

Додамо, що волелюбні звичаї українського козацтва з самого початку «засмучували» тогочасну владу. Є досить цікаві письмові свідоцтва, що, мовляв, «черкаси» (як тоді звали козаків) – люди дуже своєнравні, люблять жити по своїх черкаських правах і не слухаються московських воєвод. А отже – «заражают своим непослушанием московських людей». Російських переселенців на слобожанські землі, щоб лишалися слухняними, рекомендувалося селити окремо. Лише у такому разі московський воєвода міг з ними спілкуватися «так, як треба» і переселенці ні в чому не заперечували доцільність його наказів, а беззаперечно їх виконували. Українські ж козаки завжди дотримувалися іншого звичаю, вони не поспішали виконувати накази «згори», говорячи: «У нас є рада козацька, ми маємо обговорити це питання». Отож за підтримки московського уряду, на Слобожанщині виникали «немішані» населені пункти, або з російським або з українським населенням. Яскравий приклад – Руська Лозова і Черкаська Лозова, в одній з яких жили переселенці з Наддніпрянської України, у другій – з московської держави.

Новостворена губернія називалася Слобідсько-Українська і тим підкреслювала специфіку появи даної території, зовсім іншу її ментальність, історію походження її і людей в ній. Це була специфічна земля – Слобідська Україна, де домінували поселення у формі козацької слободи, де люди жили за своїм звичаєвим правом. Це право і підкреслювалося назвою губернії. Згодом губернію ліквідували і створили намісництво, знов повернувши 1796 року Слобожанщині статус губернії, знов-таки Слобідсько-Української. В такому вигляді вона існувала до 1835 року, коли в межах політики уніфікації цю територію знову перейменували і вона стала зватися Харківською губернією. Основною причиною перейменування було усунення будь-яких згадок про окремішність регіону, адже назва «Слобідська Україна» надто відверто нагадувала про його специфіку. Назва губернії по її губернському центру знімала будь-які натяки на це.

Наприкінці 18 століття на Слобожанщині була запроваджена панщина (панське право) або кріпацтво. Більшість козацьких земель перейшла в руки поміщиків, як місцевих українських, так і російських. Національність тут принципового значення не мала, головне, що у козаків і селян забрали землю, якою вони користувалися на правах «займанщини» (тобто займали її з часів заселення «нічийого» Дикого Поля). Але народна пам’ять – стійка річ. Коли 1861 року в Російській імперії провели селянську реформу – селян звільнили з землею – на Слобожанщині почалися фантастичні речі. Українські селяни Харківської губернії масово почали згадувати про те, що у їх предків наприкінці 18 століття забрали землю, якою їхні предки володіли на правах «займанщини» звичаєвого права, і почали вимагати її повернення. До Першої світової війни Харківська судова палата встигла розглянути 127 колективних і індивідуальних позовів місцевих селян з вимогами повернути землю. Втім, хоча харківські адвокати активно працювали у цьому ключі, абсолютну більшість позовів суди не задовольнили. Головна причина полягала у тому, що для судової установи доказом є писаний документ, а документів таких не було і бути не могло. Перші переселенці займали землю за усним звичаєвим правом.

Найголовніше в даній історії, мабуть те, що у людей 19 століття збереглася пам’ять про те, що «ці землі наші на правах займанщини», хоча на той момент вже понад 100 років пройшло, як цю землю у їх предків забрали. На жаль, у 20 столітті, ця пам’ять повністю стерлася – тут вплинули дуже потужно дві Світові війни та Голодомор. Але ще в другій половині 19-го та на початку 20-го століття люди про це пам’ятали і вважали себе нащадками слобожанських козаків.

Сьогодні ніхто з мешканців Харківщини вже не пам’ятає про явище займанщини. Воно стерлося в пам’яті поколінь, говорити про нього можна тільки на підставі старих документів.

На початку 20 століття, після 1905 року, коли з’явилася можливість вільного друкування книжок і вони почали видаватися у масовому порядку, кооперативні книговидавництва Харківської губернії, котрі працювали поперед усе для селян, оприлюднили дані, яку саме літературу слобожанські селяни замовляють частіше усього. На першому місці опинилися книжки про новітні технології землеробства (як краще навчитися господарювати на землі, щоб давати більше продукції), на другому місці – література про козаків (історія козацтва). У народу спрацювала генетична пам’ять – ми козацькі нащадки, дайте нам книжки про козаків.

Якщо брати кінець 19-го століття, то у місті Харкові близько 60% населення було місцеве за походженням, тобто ті, хто родилися в Харкові або у Харківській області. Сьогодні про це важко щось сказати. Люди не пам’ятають, звідки пошли їх бабусі та дідусі. Молоді люди, студенти, на запитання: «А звідки ваша бабуся, дід походять?» здебільшого тільки ніяковіють. В останні роки СРСР стан самосвідомості людей відчутно нівелювався, у багатьох зникло розуміння поняття «мала Батьківщина».

Кордони сучасної України – це наслідки подій, які відбулися після революції 1917 року, коли виникла Українська Народна Республіка. УНР заявила про те, що до їй мають належати українські етнічні землі у складі дев’яти губерній Російської імперії, де переважну кількість населення (не менш 80%) становили українці. До цих губерній належала і Харківська губернія Російської імперії. Північні райони сучасної Донецької і Луганської областей – це традиційна територія Слобідської України, раніше вони також належали до складу царської Харківської губернії.

Потім, коли остаточно була затверджена влада більшовиків, між 1920-1923 роками виникла Українська соціалістична радянська республіка. У той час проводилася політика розмежування між Українською соціалістичною радянською республікою і Російською радянською соціалістичною республікою. Це розмежування проводилося дуже коректно і в науковий спосіб. В ході переговорів, які тривали з 1923 по 1925 роки, працювала комісія експертів і з українського, і з російського боку. До складу експертів з українського боку залучені були Дмитро Багалій та Михайло Грушевський, збереглися їхні експертні записки про історію заселення регіону. Експерти запропонували варіанти проведення кордону між Україною і Росією. Варіантів було декілька. Один з основних варіантів – поперед усе враховувати соціально-економічну складову. У другому варіанті пропонувалося, у першу чергу, зважати на етнічну і лінгвістичну складову територій. У ході переговорів дійшли висновку, що враховуватися буде комплекс факторів, і економічних, і етнічно-лінгвістичні. Але кордони при цьому треба мають бути не дуже складними, адже українське населення в деяких місцевостях розташовувалося точечно. Наприклад, у районі міста Рибінська (колишнього Острогорського) Воронезької губернії домінували українці. На території Харківщини були місця з точечно розташованим російським населенням – наприклад, Чугуєвський повіт, більшість населення якого на той час вважала себе великоросами.

Остаточне рішення було таким: там, де є цілісний масив українського населення, територія відходить до Української соціалістичної радянської республіки. Там де основний масив російського походження (хоч і з українськими вкрапленнями), територія залишається Росії. У зв’язку з цим у 1924-1925 роках було проведено обмін територіями між Україною і Росією. Що відійшло Україні? Певна кількість волостей і повітів Курської і Воронезької губерній з населенням приблизно у 200 тисяч із зайвим. Але Росії це компенсували за рахунок української Слобожанщини, віддавши їй деякі території тогочасної Донецької губерніі – Таганрог і прилеглі регіони з населенням приблизно у 470 тисяч.

Остаточне рішення було закріплене ЦВК СРСР аж у 1928 році. Чому з такою затримкою – невідомо. В Україні документів на цю тему не існує.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *