Харківський полковник Іван Сірко не прагнув влади – вона сама знаходила його - Ukraine3m

Харківський полковник Іван Сірко не прагнув влади – вона сама знаходила його

Про жодну історичну постать козацької доби не розказували в Україні стільки дивного та фантастичного, як про славного січового отамана, Харківського полковника – Івана Сірка. Іван Сірко за життя здобув такої слави, що навіть після смерті козаки старалися заручитися його успіхом (55 успішних походів). Як свідчать згадки, козаки ще довго брали руку сірка у походи. А вороги вважали його непереможним чаклуном, у якого був заключений союз і з Богом, і з Чортом.

Оповитий легендами вже за життя, він залишив нам, своїм нащадкам, багато загадок. Попробуємо сьогодні відповісти хоч на деякі з них.

Таємниці починаються вже з моменту народження майбутнього отамана. На звання його Малої Батьківщини претендують одразу кілька населених пунктів. За однією з версій народився Іван Дмитрович1605 року на Харківщині, у слободі Мерефа (друга назва цього населеного пункту, нині добре підзабута, – Сірківка). Правда, дехто з дослідників вважає, що Сірко не народився у Мерефі, а лише заснував її, після чого вона на довгі роки стала йому рідною домівкою. Втім, як би воно там не було, ніхто не може заперечувати тісного зв’язку Івана Сірка із Слобожанщиною, де він мав звання полковника Харківського слобідського полку. Але, повернемося до початку життєвого шляху майбутнього кошового.

З самого дитинства біографія Сірка почала обростати легендами. За стійкими народними переказами дитина народилася із зубами, що за повір’ям вважалося ознакою того, що стане вона відомим воїном. Дяка, котрий був на хрестинах немовляти, воно налякало тим, що взяло у ручки та почало гризти шматок пирога – вчинок для новонародженого вкрай незвичайний. Втім, опанувавши себе, дяк напророчив, що народився великий захисник віри християнської – буде він гризти ворогів її, як оцей пиріг. Згодом так воно і сталося.

Про дитинство та юність Івана Сірка не існує жодного історично підтвердженого факту. За усталеною народною легендою, малим він приніс з лісу та виховував вовченя, називаючи себе його братом – Сірком. На Січ майбутній кошовий прийшов десь у 13-14 років, там проходив навчання з військової справи, набував досвіду.

Офіційна «біла пляма» в житті Івана Сірка закінчується 1645 року – цей моторний чоловік «засвітився» у Франції, куди граф де Брежі, за дорученням кардинала Мазаріні, запросив на тимчасову службу дві з половиною тисячі українських козаків. На той час Сірко вже мав певний військовий статус, командував козацьким полком і вже за кільки діб неприступна раніше фортеця Дюнкерк була взята.

Цікаво, що при облозі Дюнкерка поруч з козаками Сірка стояли французькі війська принца Конде, у чиїх лавах знаходилася друга, не менш легендарна постать – гасконський шляхтич Шарль Ожье де Бац де Кастельмор д’Артаньян. Втім, хороброму д’Артаньяну пощастило більше: на основі його життя письменник Дюма створив свою знамениту трилогію про трьох мушкетерів. Про життя ж Сірка сьогодні можна дещо дізнатися хіба з нечисленних історичних джерел. Але й те, що стає відомим, вражає.

Ще за життя кошовий Сірко був легендою не тільки України, а й багатьох інших країн світу. Європейці того часу вважали Івана Сірка зразком світового лицарства, ставлячи його на один щабель із знаменитими мальтійськими лицарями. У 17 столітті шпальти італійських, німецьких, швейцарських та польських газет публікували відомості про Сірка не тільки як борця з турецькою навалою, а й густо-часто згадували його, як людину вищого кола, яка спілкується з королями, ханами та царями. Типовими для того часу є слова невідомого автора польськомовної «Віршованої хроніки», який запевняв, що не тільки червона родима пляма на обличчі Сірка є ознакою його богообраності, а й саме прізвище його богодане. Мовляв, запорізький кошовий – «пес Божий», поставлений Господом на те, щоб рятувати християнських овечок з самої пащеки “турецьких вовків”.

До речі, історичні дослідження перекреслюють ще одну усталену легенду – про «неписьменність» Івана Сірка. І йдеться не лише про те, що цей славетний воїн разом з іншими старшинами поставив свій підпис під відомими Переяславськими статтями. На сьогодні знайдено вже тридцять шість особистих листів Сірка до тогочасних гетьманів, царів, королів, відомих полководців та інших.Запорізький кошовий і харківський полковник Іван Сірко, без сумніву, був військовим генієм. Його одиничні невдачі лише підкреслюють величезну кількість, більше шістдесяти, виграних ним баталій. Недаремно в період з 1659 по 1680 роки він не менше 15 разів очолював Військо низове запорізьке, що є абсолютним рекордом.

Там, де Січ — святая ненька,

Де Дніпро–ріка,

Закричали запорожці

Кошовим Сірка,

Обирали отаманом,

На чоло — землицю,

Щоби знав козацьку шану,

Щоб не став гордиться.

Мабуть, саме непереможність Сірка і породила в народі безліч фантастичних легенд про його надприродні здібності. Йому приписували здатність обертатися білим вовком або хортом, передбачати майбутнє, ловити руками кулі. Ми не будемо заглиблюватися в фентезійні розповіді подібного плану (тим більше, що козаки воїни-характерники, до числа яких начебто належав Сірко, дійсно володіли видатними екстрасенсорними здібностями, у тому числі – гіпнозом). Згадаємо лише, що коли Іван Дмитрович, вже маючи ранг полковника Харківського слобідського полку, знову повернувся на Січ, то створив там, за даними деяких сучасних дослідників, одну з кращих контррозвідок світу (принаймні на той час). На цьому, зокрема, наголошують сучасні нащадки Михайла Соломахи, колишнього джури Івана Сірка. Як яскравий приклад, вони наводять знаменитий бій у Січі на Різдво 1675 року, в якому загинуло приблизно 13,5 тисяч турків і лише 50 козаків.

За «офіційною версією», яка ґрунтується на літописі Самійла Величка, очолюване султаном 15-тисячне турецьке військо з відбірних яничар, підтримуване 40 тисячами татар, непомітно дісталося з Криму безпосередньо до Запорізької Січі, захопило там січову сторожу, де знайшовся козак-зрадник, котрий погодився провести турків таємним ходом всередину Запорозької Січі. П’ятнадцять тисяч яничар зайшли безпосередньо у Січ, яка міцно спала. Але Бог, за словами літописця, «потьмарив їм розум» і замість негайно напасти на козаків, турки почали радитися, як саме це зробити. Тривала ця «нарада» кілька годин і один з козаків, прокинувшись, помітив турків і розбудив товаришів. Запорожці почали стріляти з вікон, прокинулися інші курені і за стислий час знешкодили практично усіх своїх ворогів. Нагадую – це версія літопису. Чи не забагато в ній «випадкових» співпадінь? Дивіться: ніхто не помічає багатотисячне турецьке військо, поки воно не попадає аж на територію Січі; традиційної варти при Січі нема, крім кількох козаків, один з яких тут-таки пропонує туркам зрадницькі послуги; таємний хід у Січ чомусь виявляється відкритим; упродовж чотирьох годин, які знадобилися 15 тисячам турків, щоб пробратися нешироким проходом у Січ, на них не лає жоден строжовий собака, на вулицю не виходить жоден козак з жодного куреня; гармати (незаряжені) на сторожових баштах ніхто не охороняє; вогняний шквал, який січовики миттєво обрушують на турків, такий потужний, що, за свідченням очевидців, «ніч просвітліла», але під час інтенсивного залпового вогню ніхто з козаків не постраждав «від своїх», хоча курені розташовані один проти одного.

За словами Володимира Соломахи, сучасного нащадка джури Сірка, насправді кошовий заздалегідь знав про каральний похід турків і добре підготувався до того, щоб цей «візит» перетворився на згубну пастку. Свідчення Володимира прояснюють ще один «темний момент» офіційної історії: чому татари не прийшли на допомогу туркам? За його словами, козаки вирубали у дніпровському льоді велику кількість пасток-ополонок для кінноти, що й відіграло фатальну, для турків, роль.

Сучасний дослідник життя Івана Сірка, історик Юрій Мицик говорить про кошового, як про «видатного полководця, людину виняткової мужності й неординарних талантів». З цим можна тільки погодитися. Додамо, що спражній образ Сірка значно відрізняється від загальноприйнятого, «браво-розгульного» образу запорізького козака. Кошовий майже не вживав спиртного, не був запальним, мав дуже врівноважений характер, був релігійною людиною і добрим сім’янином. Але водночас з цим Сірко відрізнявся рішучістю, рідкісною відвагою, загостреним почуттям справедливості, мав стійку славу безсрібника.

Полковник Харківського слобідського полку Іван Сірко був суворий до ворогів і жорсткий до зрадників. Іван Сірко не прагнув влади – вона сама знаходила його. Багато років Мерефа була для Сірка бажаною домівкою, але більшість свого життя він провів у військових походах.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *